Документальна online-виставка

«Провідник Листопадового чину»
(до 100-річчя з дня смерті політичного та військового діяча Дмитра Вітовського)

Тематичний план виставки


2 серпня 2019 виповнюється 100 років з дня загибелі Дмитра Вітовського – українського політика, військовика і літератора, сотника Легіону Українських Січових Стрільців, полковника, Державного секретаря військових справ ЗУНР, одного з найвизначніших діячів, які залишили глибокий слід у військово-політичній історії Галичини першої чверті ХХ століття.

Дмитро Вітовський народився 8 листопада 1887 р. у селі Медуха повіту Станіславів, неподалік княжого Галича у родині збіднілого українського шляхтича. Освіту здобув навчався у сільській школі, потім – у Станиславівській польській (за відсутністю української) гімназії. Жив у дешевій Михайлівській бурсі.

Вже в юному віці Дмитро захопився соціалістичними ідеями Михайла Драгоманова, був активним членом гімназійного таємного гуртка української молоді, яким керував молодий літератор Микола Федюшка-Євшан (згодом січовик, старшина УГА). Продовжив навчання на факультеті права Львівського університету.

Опісля здобуття правничої освіти Д. Вітовський жив і працював у Станиславові. Незважаючи на загрозу репресій, продовжував громадсько-політичну діяльність. Восени 1911 р. став одним із організаторів визволення з міської в’язниці недавнього студента Львівського університету Мирослава Січинського, ув’язненого 1908 р. за вбивство цісарського намісника в Галичині графа Потоцького. За організацію масової акції 1914 р. спрямованої проти чорноризників станиславівського єпископа Г. Хомишина, які намагалися зірвати заходи щодо вшанування ювілею Т. Шевченка українською громадою, молодого адвоката заарештовано і ледь не ув’язнено.

Із початком Першої світової війни Д. Вітовський перебував у лавах легіону Українських січових стрільців(УСС), який формувався у Львові. Підстаршині Д. Вітовському доручили формувати перший курінь УСС у будинку на Зеленій, 5. Він став не тільки енергійним організатором і командиром, але й політичним провідником, про що свідчила його палка промова 19 серпня перед особовим складом січовиків щодо визвольного характеру боротьби за українську справу й патріотичний обов’язок стрільців і старшин новоствореного куреня. Український легіон зібрав, за висловом стрілецького історика Осипа Думіна, “багато інтелігентської середньо і високошкільної молоді, цвіт галицько-української інтелігенції”.

Наказом командування від 7 вересня 1914 р. Д. Вітовського іменовано сотником і призначено командиром сотні третього півкуреня отамана Степана Шухевича. А наприкінці місяця його стрільці вже виконували перше бойове завдання. Після прийнятого рішення використати галичан для ведення партизансько-диверсійної війни та розвідки в глибокому тилу російських військ, двотисячний легіон було поділено на стежі по 20 стрільців у кожній. Невдовзі стежі з сотні Вітовського вийшли на передній край карпатського фронту.

Перші бої були надзвичайно напруженими. Про один з них, на горі Кобилі 24 жовтня 1914 p., Д. Вітовський писав так: “Московські стріли чим раз ближчі й сильніші. Видно, що ворог підходить. Ділю розстрільну на три части. Сам стою на лівому крилі... Огонь інтенсивніший. Небавом приходить вістка, що полковник драгунів погиб від кулі. Чую крик з долини. Це москалі йдуть приступом на драгунів. Драгуни з карабінами без багнетів приступу не ви-держують і починають відступати. Наші також. Приходить приказ: “Стрільці мають стримувати ворога і крити відворот драгунів!” Вертаємо на становище. На горі вже москалі, які напирають з переду і з правого боку, звідки виперли драгунів. Мої хлопці

відбивають приступ москалів, як старі вояки... Йдуть на багнети, сміливо й безстрашно”.

Вісім місяців билися січовики на карпатських перевалах.

Найглибший слід у їх пам’яті, безумовно, залишила битва на горі Маківці – одній з вершин Сколівських Бескидів, яка була важливим вузлом австрійської оборони в Карпатах. Сотня Вітовського особливо відзначилася у боях 1-2 травня 1915 p., коли російська козача дивізія генерала Каледіна намагалася пробитися через перевали, а вершина Маківки кілька разів переходила з рук в руки. Згадуючи про день 1 травня, Д. Вітовський писав: “Клекотіли по обох боках скоростріли, при землі гупали ручні гранати – здавалося, гора рухається, дихає пеклом. Так минала година за годиною. Це був третій пам’ятний день московського наступу на Маківку. Змагалося дві сили. Одна сказала: за всяку ціну візьму, а друга відповіла: за всяку ціну не віддам”.

Наприкінці січня 1916 р. сотника скеровано командуванням австрійської армії у щойно зайняту Волинь на посаду ковельського комісара для набору поповнення легіону УСС.

Д. Вітовський, який став одним з ініціаторів дискусії, виступив за збереження й усіляке зміцнення української національної частини як зародка майбутніх Збройних сил Української держави. Завдяки високому авторитету сотника його думка переважила. Це врятувало легіон, який зіграв вирішальну роль у Листопадовій національно-демократичній революції й став ядром створеної у ході війни з Польщею Галицької армії.

Один з керівників Листопадового чину 1918 року у Львові, командир збройних сил ЗУНР, пізніше – державний секретар військових справ ЗУНР, член УНРади від Української радикальної партії.

У травні 1919 року – член делегації на мирній конференції в Парижі, яка за дорученням Державного секретаріату мала домагатися припинення агресії Польської держави проти ЗУНР.

Повертаючись в Україну, загинув в авіакатастрофі на літаку ВПС УНР Zeppelin-Staaken RXIVа «R-71» під Ратибором (Сілезія) разом із ад'ютантом, чотарем УГА Юліяном Чучманом (1895-1919). Донедавна вважалося, що він загинув 4 серпня 1919, проте київський історик Павло Гай-Нижник на підставі раніше невідомих документів встановив, що Дмитро Вітовський загинув 2 серпня 1919.



1. Дмитро Вітовський


2. Дмитро Вітовський, Микола Саєвич, Михайло Гаврило
Джерело: Герої стрілецького чину. До 100-річчя Січового стрілецтва.
– Івано-Франківськ: Місто НВ, 2014. – 356 с.


3. Сотня Д.Вітовського у його рідному селі Медуха 1915.
Джерело: Герої стрілецького чину. До 100-річчя Січового стрілецтва.
– Івано-Франківськ: Місто НВ, 2014. – 356 с.


4. Вшанування листопадових роковин та пам’яті Д. Вітовського у місцевостях Галичини.
Джерело: Діло. –1928. – 20 листопада. – № 259. – С.5


5. Вшанування листопадових роковин та пам’яті Д. Вітовського у місцевостях Галичини.
Джерело: Діло. –1928. – 20 листопада. – № 259. – С.5


6. Буковинці на могилі Д.Вітовського: Д-р Євген Омельський і проф. Денис Онищук. 1936 рік.
Джерело: Літопис червоної калини. VIII. Річник – 1936. – Число 11 (листопад). – С.3


7. Проект пам’ятника Д.Вітовському авторства Михайла Бринського
Джерело: Літопис червоної калини. VIII. Річник – 1936. – Число 11 (листопад). – С.4



© 2018 Державний архів Івано-Франківської Області